Притча про Кохання і Любов)

(Обов'язково прочитайте, не пошкодуєте!)))

В одній звичайнісінькій людській душі жили Кохання і Любов...
Вони були дуже схожі, як близнята, але поводили себе зовсім по-різному. Кохання було сліпим від природи, Любов -мала ідеальний зір. 
Коли Кохання взагалі не помічало ніяких недоліків, Любов все чудово бачила, і приймала. 
Коли Кохання гуляло в парку під місяцем, дарувало квіти і захлиналось у вирі щасливих емоцій, Любов терпляче чекала самотніми холодними ночами. Коли Кохання розпливалося в компліментах, Любов - говорила жорстку правду, лікуючи болем. 
Кохання знало безліч ніжних і ласкавих слів, Любов - просто вміла дарувати спокій. 
Коли Кохання кричало „я не проживу без тебе!”, Любов, - ,  тихо помираючи, відпускала на свободу. 
Коли Кохання безсило билося в істериці, вимагаючи взаємності, Любов - проводила безсонні ночі біля лікарняного ліжка, ні на що не зважаючи. 
Коли Кохання, дивлячись в постаріле зів'яле лице, відвернулося, і, жаліючи себе, розтануло, як сніг, залишивши душу назавжди, Любов залишилась, вдихаючи життя в холодні посинілі губи. 
- Я тут безсила, - сказала Смерть, тихо танучи слідом за Коханням. 
- Чому ж так відбувається? – запитав молоденький Ангел у старого, сповненого мудрістю Ангела , зазираючи з цікавістю у сповнену Любов’ю душу. 
- Все просто, - відповів Старий Ангел, який на своєму віку бачив мільйони людських душ. 
- Все просто. Коли народилося Кохання – засяяла нова яскрава зірка, даруючи красу і радість всім навколо. Коли народилася Любов – посміхнувся Бог. А посміхається він, повірте, не так часто.